Ірина
АПЕКСИМОВА: «З мене всі сміються»
Як уже повідомляв «День», в Україні знімається серіал про нових і не дуже нових росіян — спільний проект вітчизняної телекомпанії «Студія «1+1» і «НТБ-Профіт» із близького зарубіжжя. Зніматися в це суто
телевізійне кіно, яке, можливо, ми побачимо через півроку, на головні
ролі запросили одних з наймодніших і найстильніших
московських «зірок» — подружню пару Валерія Ніколаєва і Ірину
Апексимову. Остання — крута
сучасна героїня «Ліміти», «Дрібниць
життя», «Чоловічих одкровень», і цього
— «Дня народження Буржуя».
— Як ви самі ставитеся
до серіалів?
—
Прекрасно. Це просто трохи інший стиль кіно:
трохи розтягнутіший і наближеніший до реального часу.
Тут усім треба докладно пояснити мотиви вчинків. Я обожнюю
наші радянські серіали. А точніше, багатосерійні фільми.
Щось подібне знімається і тепер.
— Але в юності ви, мабуть,
і не думали про такі масштаби?
—
Так. Я вступила до театрального інституту
з третьої спроби. А взагалі я мріяла про оперету. І хоч професіонально танцем я ніколи не займалася, але були якісь
дані, мене в 13 років навіть запрошували до Москви, в хореографічне училище. Але все вийшло
не так, і я вступила до школи-студії
МХАТ до Олега Павловича Табакова.
— Нині
вважається, що випускники школи Табакова — це найсильніша
акторська школа. Ви відчуваєте свою належність до касти привілейованих?
—
Так, і дуже цим пишаюся. Школа Табакова — така дивна. Я не змогла б написати про неї книгу. В Табакова, на перший погляд, немає системи
як такої. Він не вчить конкретно, а, немов сліпих кошенят,
штовхає туди-сюди. Ти розумієш щось
раз і на все життя. Ніхто з нас
не повторив двічі тієї самої помилки.
— Наскільки
відомо, в театрі у вас класичний репертуар. На екрані — ультрасучасний. А що ближче особисто вам?
—
Поки що театр. У кіно я нічого
істотного не зіграла.
— Але тепер, завдяки голівудському блокбастеру «Святий» Філіпа
Нойса, вас знають і шанувальники видовищних бойовиків?
—
Від моєї
ролі в цьому фільмі нічого не залишилося. Спочатку героїню Елізабет Шу вбивали в середині фільму, і відтак
починався мій роман зі Святим, з Велом Кілмером.
Але коли все зняли і переглянули, — вирішили, що головну героїню
вбивати не можна, і моя роль одразу стала «вихолощеною». Було дуже образливо.
— Образливо
було втратити такого
партнера, як Вел Кілмер?
—
Просто дуже багато було надій на цей
фільм. Потрапити
відразу на «Парамаунт пікчерз», в багатосюжетний
проект, зніматися з такими акторами і працювати
з такими режисерами... Звісно, на це робилася
дуже велика ставка...
— Ви
взагалі ставите себе в ряд західних
акторів?
—
Так.
— У «Святому», та й у «Дні
народження Буржуя», ви працюєте зі своїм
чоловіком — актором Валерієм Ніколаєвим. Складно чи легко працювати сімейною парою, особливо якщо
доводиться грати почуття,
як у цьому серіалі?
—
З чоловіком грати почуття складно, адже ми
абсолютно все знаємо одне
про одного. І коли граєш кохання — виходить брехня. Принаймні, для
нас... А показувати, як це
у нас розвивається по-справжньому,
незручно.
— Та
й не потрібно, мабуть. Як героїня «Театру» Моема... Коли вона почала жити на сцені своїми власними почуттями...
—...
то вийшла цілковита дурниця.
— А що вам подобається з книг, музики, фільмів? Наче
й банальне запитання, але це важливо, де людина «мешкає».
—
Так. У мене два улюблених твори — це
«Майстер і Маргарита» і «Театр». І є
ще «Темні
алеї» Буніна. З музики — люблю нашу класику, Прокоф’єва, Рахманінова.
— Серед
колег є ідеали?
—
Обожнюю Меріл Стріп і Лайзу Мінеллі. Напевно, тому, що я — сама така, не красуня. Мені подобаються
жінки з дивним
виразним обличчям.
— Ваш типаж на екрані можна назвати
бізнес-леді. А в житті?
—
Тільки якщо «бізнесом» можна вважати мій задум
з акторським агентством.
— Це для підтримки іміджу?
—
Розповідаю: ось мені зараз
32 роки. Залишається щонайбільше
десять років, коли я ще реально буду потрібна як актриса, а потім залишуся ні з
чим. І для того, аби ці комплекси не розросталися, я хочу створити собі якусь нішу,
тил.
— На ваш погляд, ви
можете постаріти актрисою? Чи
все-таки настане момент, коли треба буде піти?
—
Про це я саме й думаю: робити пластичні операції чи старіти, як це буває насправді.
— Знову
до запитання про сучасність
і класику. Яка епоха вам ближча?
—
Щось із романтичних
часів. Хочеться, скажімо, у XVIII століття...
Хочеться рицарських пригод. А з
іншого боку, я обожнюю наші 60-і роки.
— Якщо
романтичний час, отже...
вальс?
—
Швидше — танго. Щось різке й пристрасне.
— Ви
взагалі пристрасна людина?
—
Так. Я багато робила в житті, як кажуть, «не від голови».
І якщо комусь здається, що я така холодна й крута, то це тільки засіб
захисту. Коли я приїхала
до Москви з усіма її складнощами,
то тут, мабуть, і відбулася зміна іміджу — навіть риси обличчя загострилися.
Але, в принципі, я характерна людина
і в житті. І з мене всі сміються.
Ольга ТКАЧЕНКО
1998 год
«День»